У неділю ми приходимо в храм із цілим тижнем у кишенях: із незакінченими справами, тривогами, планами на завтра. І часом навіть під час Літургії думки продовжують перебирати список того, що ще треба встигнути. Це не гріх — це просто життя. Але Господь у Євангелії від Луки нагадує нам про іншу можливість, коли говорить до Марти: «Марто, Марто, ти дбаєш і клопочешся про багато, а потрібно лише одне».
Тиша, про яку йдеться, — не відсутність звуку. Це не порожня хвилина без думок. Це простір, який ми свідомо звільняємо для Бога серед усього іншого. І найдивовижніше: цей простір неможливо в нас забрати. Роботу можуть скоротити, плани — зірватися, здоров’я — похитнутися, але кілька хвилин мовчазної молитви, у яких ми просто стоїмо перед Богом, залишаються цілком нашими, поки ми самі не віддамо їх метушні.
Гуцульські майстри, які будували наш храм майже сто років тому, знали цю тишу дуже добре. Вони працювали руками, деревом, без поспіху — і саме тому їхня праця й досі стоїть, пережила забуття, негоду, навіть роки, коли громаду позбавляли храму. Тиша терпелива, вона не поспішає — і саме тому вона витримує те, що не витримує метушня.
Тож цього тижня спробуймо просту вправу: щодня — хоча б п’ять хвилин, коли ми відкладаємо телефон, список справ і власні тривоги, і просто мовчки стоїмо перед іконою. Не для того, щоб щось «встигнути» в молитві, а для того, щоб дозволити Богові побути поруч без наших слів. Саме з такої тиші, а не з нашої зайнятості, і народжується справжній мир серця.
Благословення вам і вашим родинам,
о. Роман
